Светлана Гавриленко: «Українська поетеса Олена Теліга – одна з когорти безсмертних»

Вместе с лектором-методистом Центра «Украинознавство» Светланой Гавриленко сайт 06239.com.ua продолжает серию публикаций об украинских патриотах, сражавшихся с беспощадными идеологическими захватчиками и пожертвовавших собственными жизнями ради Украины, ее независимости, суверенности и самостоятельности. Эссе, написанное Светланой Николаевной и посвященное трагической 74-й годовщине расстрела немецкими фашистами украинской свободолюбивой интеллигенции, среди которой была и гениальная выдающаяся поэтесса Елена Телига, сайт 06239.com.ua представляет Вашему вниманию:

«Комуністична, тоталітарна система методично стирала, нівелювала історичну пам'ять нашого народу. Героїчна смерть Олени Теліги – то неспростовна відповідь на постійні наклепи колишньої радянської демагогії на її «співробітництво» з третім рейхом. Від рук німецьких окупантів загинули й інші патріоти – члени Організації Українських Націоналістів (ОУН). Їх багато, список їх безкінечний, якщо додати, скільки ще українських патріотів знищила більшовицька система.

…У Бабиному Яру, поруч із пам’ятником, що символізує масові розстріли киян у роки Другої Світової війни, стоїть хрест. Ця скромна відзнака символізує жертовну смерть тисяч українців, які в часи фашистського лихоліття загинули від рук окупанта. Саме тут, у Бабиному Яру, знайшла свій останній притулок визначна українська поетеса та громадський діяч Олена Теліга. Їй було лише 35 років…

Без сумніву, життя і творчість Олени Теліги посідають гідне місце в історичній свідомості українців. Я пишу це невеличке есе, бо мене не покидає тривожне відчуття: у держави, де на 25-ому році своєї незалежності триває битва націй за свою державність, неминуче знайдуться ті, які під псевдокоментарями до моєї публікації будуть вульгарно сіяти злобу на Україну. Для них Олена Теліга є ворог, оскільки її ніжні й водночас міцні руки жодного разу не опустили прапор української національної революції.

Та пишу я не для недругів, а для тих, хто любить Україну. І таких стає все більше. Шануймося, бо ми того варті!

…Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року в чужинській столиці на холодній Неві. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства та юності. Майбутня українська поетеса походила з української родини. Її батько – Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов’янська, був інтелігентною й освіченою людиною, за фахом – інженер, спеціаліст з гідротехніки. Мати – родом з Поділля. Чуйна та добра жінка.

У родині Шовгенів панувала російська мова, хоча батьки не цуралися свого українського походження. У заможній професорській родині Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Діти знали французьку, німецьку мови, не знали лише української… Перші вірші Олени були незграбними, пізніше про них дівчина буде згадувати жартома.

Плинув час… Напередодні революційних подій 1917 року батька запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. Олена вчиться у гімназії. Родину застає Українська революція. Вперше у 20 столітті повстала Українська держава. Шовгеніви одразу ж підключаються до активного українства. Зокрема, Іван Шовгенів становиться міністром уряду УНР. Старший син Сергій – вояком армії УНР. А Олена залишається в полоні юнацьких мрій й очікування першої любові.

Після поразки української державності батько та старший брат Олени, щоб врятуватися від більшовиків, подаються в еміграцію до Чехословаччини. У Подібради Іван Шовгенів дістає призначення ректора Української господарської академії.

Мати з молодшими дітьми, потерпаючи від голоду й розрухи в окупованому Києві, не витримує цькування і навесні 1922 року залишає Україну. Дорога на Захід була важкою, повною небезпек. Але саме в дорозі Олена по-справжньому пізнає Україну та її народ. У Польщі Олена чи не вперше побачила зблизька інтернованих вояків Української армії, людей, які зі зброєю в руках воювали за Україну. Цісуворі й мирні обличчя назавжди закарбувалися у її пам’яті…

Закінчивши курси, вона вступає на історико-філологічний факультет інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. Подібрадський період Олени надзвичайно цікавий. Тут поступово кристалізується її українське «Я»…

В житті мислячої та чуттєвої людини буває випадок, коли або зустріч, або побачене, почуте чи внутрішній поштовх дають шанс перейти на іншу колію життя. Так було з Оленою - 16-річною красунею, «кругом пані», як казали про неї пізніше знайомі…

В Уласа Самчука, творчого та політичного друга Олени, є повість «На білому коні», де він подає сповідь Теліги про те, як саме вона усвідомила себе українкою: «Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику. Веселе товариство емігрантів-монархистів. Пили легке вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити зі всіма відомими неприємними словами про українську мову. Всі з того реготали… А я враз почула в собі гострий протест. У мені швидко наростало обурення. Я сама не знала, чому. Я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: «Ви – хами! Та «собача мова» - моя мова! Мова мого батька та моєї матері! І я вас більше не хочу знать!».

Ось так 16-річна дівчина-красуня в одну мить перетворилася на свідому українку. Це стало початком боротьби Олени за незалежність України, початком сходження на Українську Голгофу, кроком до Безсмертя.

Вона зробила свій вибір – безкорисного служіння Україні.

Сучасникам

Не треба слів. Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий.

Не плутай душу у горіння тіла.

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив.

Але для мене – у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.

Та там, де треба – я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

З того часу - випадку у кав’ярні - вона більше не розмовляла російською, а українська назавжди увійшла в її палке серце.

У Подібрадах Олена знайомиться з Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, а як колишній вояк Української армії, талановитий і відомий вчений, допомагає знайти те середовище, яке могло б не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості.

Завдяки Мосендзу Олена знайомиться з українськими поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською та Олегом Штулем. Особливе враження справляє націоналіст Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань і неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях.

На одній із вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані і був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло у кохання і незабаром вони одружилися. Михайло Теліга мав великий вплив на Олену, він допомагав їй у формуванні її як особистості. Олена казала чоловікові: «Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повної довіри. А я вірю тобі безмежно! Тільки будь завжди щирим, а я знаю, що я для тебе – єдина…».

Час був жорстокий. Він вимагав нової української поезії, нового героя, рішучих дій, героїчної смерті за Вітчизну.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть – не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері

Я йду на клич задимлених вогнів –

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі –

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

У 1929 році помирає мати Олени й вона разом з чоловіком переїздить до Варшави. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні. Героїчність духу, велика віра у творчі сили поневоленої української нації, мужня й шляхетна образність органічно вплітаються в контекст так званої «Празької школи» українських поетів-емігрантів.

Із початком Другої Світової війни Олена Теліга з чоловіком переїздить до Кракова. Тут відбулася знаменна зустріч двох великих поетів – Олени з Олегом Ольжичем, сином Олександра Олеся. Ця зустріч вирішила подальшу Олени. Вона стає членом ОУН.

16 липня 1941 року група Олега Ольжича, в яку входила Олена, у складі перших похідних груп полковника А. Мельника нелегально переходить Сян та пішки дістається до Львова. Здійснилося те, про що мріяла поетеса:

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря, тепле та іскристе.

Попереду – Київ… Усе сталося, як вона й передбачала ще у 1934 році:

Це буде так: осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

Заметемо вогнем любові межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти сповна все, що нам належить

І злитись знову зі своїм народом.

Ольжичем була створена Українська національна Рада, що на випадок здобуття державності служила б своєрідним передпарламентом. Разом зі своїми однодумцями у важких умовах німецької окупації Олена Теліга налагоджує випуск тижневика «Українське Слово» та літературного додатка «Літаври», редактором якого стає сама. Її обирають головою Спілки українських письменників, в яку входила переважно молодь.

На сторінках «Літавр» друкувалися найкращі зразки української літератури – твори Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Юрія Липи, прекрасні поезії самої Олени, вірші закатованих поетів України Євгена Плужника, Миколи Хвильового та багатьох інших.

Переможно гриміли «Літаври», аж поки кривавий німецький окупант не перелякався грому бойового. Не довго працювала Українська Національна Рада в Києві та у Львові. Широко розгорнута робота ОУН загрожувала німецьким планам перетворити Україну у свою колонію. Німці ліквідували всі прояви української суверенності. Понад 200 патріотів було заарештовано за одну ніч. Це було у грудні 1941 року. Олег Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду з Києва. Олена Теліга рішуче заявила: «Я звідси вдруге не поїду!». А ще писала:

Я не боюсь тюрми і ката.

Вони для мене не страшні!

Страшніш тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні.

Мені не стид носить кайдани

За волю краю і братів.

Та сором – золоті жупани

Носить, найнявшись до катів!

7 лютого 1942 року Києвом прокотилися нові арешти. Було зрозуміло, що Спілку письменників німці не обминуть.

9 лютого гестапо надіслало до Спілки своїх людей і кожного, хто туди зайшов, було заарештовано. Ще напередодні понад 300 свідомих українців опинилися в казематах гестапо.

Останнім автографом мужньої доньки українського народу був напис на стіні камери 34-ої київської в’язниці гестапо: «Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга». Над цими словами викарбувано й тризуб. 21 лютого 1942 року заарештованих відвезли до Бабиного Яру, там їх було страчено. Того крижаного дня Олена Теліга разом зі своїми побратимами та посестрами перейшла в легенду, цілком свідомо, в ім’я високої мети – України.

P.S.: Уважно читаю коментарі на сайті 06239.com.ua. Зрозуміло, що не звертаю уваги на прокльони та погрози. Мені важливіший ріст духу нашого! Розуміння нашої єдності! Незалежно від національного походження, ми виростаємо із «населення» в український народ, в українську націю. Росте доказовість, аргументованість, інтелігентність в доказах нашої єдності та любові до України.

Влада може змінюватися, проте Батьківщина в нас одна – наша ненька Україна. Спасибі Вам всім за те, що Ви такі прекрасні й розумні, побратими мої та посестри! Люблю і шаную всіх Вас, патріотів! Не опускаймося до нецензурних сварок. Будемо мудрими. З нами Бог і Україна!

Слава Україні – Героям Слава!

Ваша Світлана Миколаївна Гавриленко».