Останній шлях Шевченка: 155 лет со дня возвращения великого Кобзаря домой

155 лет назад, 22 мая 1861 года, прах великого Кобзяря, Тараса Шевченко был перезахоронен со Смоленского кладбища Санкт-Петербурга на Чернечей горе, Канева, что на Киевщине. Все произошло именно так, как завещал сам Тарас Григорьевич в своем «Заповіті». Об этом украинцы не могут и не имеют права забыть

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас.

І вже менш за все – «Кобзар Тарас».

Він, ким зайнялось і запалало.

Євген Маланюк.

Именно поэтому лектором-методистом центра «Українознавство» Светланой Гавриленко была написана краткая статья, в которой описан нелегкий путь, который великий сын Украины проделал перед возвращением на родину, пускай и после смерти:  

«Звістка про несподівану смерть Тараса Шевченка 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року приголомшила всіх, кому було дороге його ім’я його полум’яне слово.

28 лютого відбулося поховання поета на Смоленському кладовищі Санкт-Петербурга. Телеграфом сумна новина надійшла до Києва, і кияни відразу звернулися до петербурзької громади з проханням перевести прах Кобзаря до України – згідно з його поетичним заповітом.

26 квітня 1861 року рано вранці друзі поета знову зібралися на Смоленському кладовищі, викопали дубову труну з тілом Кобзаря, поклали її в іншу, свинцеву, а ту – в соснову, покрили козацькою китайкою і підняли на плечі. Мокрий сніг півночі проводжав українців з їхньою святинею на рідну далеку Україну. Так починався останній шоях Кобзаря.

Спочатку залізницею до Москви, потім поштовим трактом до Києва... Перевезення праху Шевченка на рідну землю стало його поверненням в Україну.

Тула, Орел, Кроми, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бровари, Київ, Канів... Де б не проходила шевченківська домовина, назустріч їй виходили люди. Цей печальний похід назавжди залишився у народній пам’яті, у легендах та спогадах.

За переказом, у Кролевці Тарас Шевченко замовляв собі у майстра з ткацтва Івана Кошука червоно-білі весільні рушники. Приголомшений, зустрів уславлений майстер мертвого Кобзаря і поклав рушники на домовину поета.

Після десятидневної мандрівки труна прибула до Броварів під Києвом, де її чекали київські студенти. Вони хотіли нести домовину до університетської церкви, та генерал-губернатор дозволив лише поставити домовину у церкві Різдва Христового без права виголошення промов. Зворушливою була зустріч рідних з труною Шевченка.

Пройшовши пішки від Звенигородщини, вони оплакали Тараса і провели його до вічного дому. Рідні принесли з собою ікону Спасителя і поклали її на домовину.

На другий день, 7 травня, була неділя. Незважаючи на зливу, тисячі киян  зібралися попрощатися з поетом.

Траурна процесія вирушила цзбережжям Дніпра до пароплаву «Кременчук». О четвертій ранку пароплав наблизився до Канева. Тієї весни Дніпро особливо широко розлівся і підступив аж до підніжжя гір, і пароплав не зміг причалити до берега. Домовину довелося спустити на простий драбинчастий віз. Замість коней в нього впряглися люди та повезли до берега прах Кобзаря по пояс у воді, а потім на плечах понесли труну до древнього Успенського собору. Назустріч вийшла урочиста церковна процесія. Протягом трьох днів по покійному служили панахиду. Під дощем студенти університету разом з шевченковими родичами викопали яму на Чернечій горі, а солдати- муляри замурували цегляний склеп.

Домовину поставили на козацький віз, бо козацького роду був Тарас, а замість волів впрягся люд хрещений. Попереду процесії несли портрет кобзаря, аби бачили люди, яким він був живий. За давнім звичаєм, парубка у останню путь проводжали дівчата. Місцеві красуні, оточивши віз, устелили останній шлях поета весняними квітами.

22 травня 1861 року прах Шевченка було поховано на Чернечій горі – у місці, де він прагнув спершу поселитися, а врешті-решт – спочити. Воно точно відповідало описаному поетом у 1845 році у вірші «Заповіт». Незабаром могила Шевченка перетворилася на місце паломництва українців, а Чернеча горо отримала назву Тарасової».