Фронт – на околиці: чим живе та як евакуюється Покровськ

З понад 60 тисяч населення прифронтового Покровська залишилось хіба 25%. Місто поступово перетворюється на місто-привид. УНІАН пройшовся його вулицями та поспілкувався з тими, хто (поки що) не збирається виїжджати. 

Ще у серпні Покровськ чіплявся за ілюзію мирного тилового життя, хоча фронт стрімко наближався. Кілька разів на тиждень місто хаотично обстрілювали. Люди виїжджали, магазини й аптеки зачинялися. Проте декілька тижнів тому на вулицях ще прогулювалися мами з маленькими дітьми, у центрі обіймалися підлітки, а старі, сидячи на лавочках біля під'їзду, обговорювали: "Перезимуємо? Мабуть, перезимуємо!".

Зараз місто стало блідою тінню самого себе. За інформацією Покровської міської військової адміністрації, близько місяця тому громада налічувала 62 000 людей. У самому Покровську — 48 000, з них 5 990 дітей. Зараз приблизно 16 000 дорослих, близько двох сотень дітей.

Світлофори для примарних машин

Протягом усіх років війни Покровськ був символом глибокого тилу. Сюди приїжджали військові, щоб забрати посилки, скупитися в супермаркеті, полагодити авто, посидіти в піцерії, відпочити від війни. Тут був дім для всіх хвиль переселенців.

Людне, галасливе місто жило між двома світами. Навіть під час повномасштабної війни витрачало бюджети й на укриття, й на кущі троянд на центральних вулицях. Ремонт міських доріг припинився лише цього літа, після запитань ЗМІ: "Чи виправдано витрачати 4,5 млн на асфальт, коли до фронту – 15 км?". 

Зараз центральними вулицями майже не користуються. Вдень — одиниці машин, але світлофори все ще працюють.

Військова "осінь" пофарбувала вікна невеликих магазинчиків у жовтий – майже всі закриті листами ОСБ. На дошках оголошень пропонують лише одну послугу – перевезення. Частина продуктових магазинів і аптек продовжують працювати, але кілька годин на день.

Комендантська "година" займає більшу частину доби – з 15:00 до 11:00 наступного дня. За цей час треба встигнути зайти в магазин, набрати води, підзарядити телефон та зробити важливі дзвінки. У деяких районах немає електрики та, відповідно, мобільного зв'язку. Щоб поспілкуватися з близькими, треба пройти декілька кілометрів. 

З продуктами проблем немає, вони є. Хтось готує "на цеглинах", у когось залишилися печі, але, зрозуміло, що без холодильника приготуєш лише на один день.

Питної води немає вже багато тижнів. 99% перехожих, яких ми зустріли, несли баклажки з водою або везли їх на велосипеді. І частина мешканців готова з усім цим мириться…

"Молодь виїхала, літні люди залишились"

В одному з дворів на околиці Покровська бачимо бабусю з невеликою сумкою. Відпочиває на лавочці після походу по хліб, не звертає уваги на роботу важкої артилерії. Запитуємо, скільки сусідів виїхало. 

"Молодь виїхала, літні люди залишились. Нам немає, куди їхати, і "бабок" немає, немає, за що виїжджати. Страшно-не страшно, а куди їхати, коли кажуть: "Виїжджайте, та самі кудись влаштовуйтесь"?", - без емоцій розповідає пенсіонерка. 

Біля сусіднього будинку зустрічаємо ще одну жінку. Наша співрозмовниця вивела на прогулянку велику собаку. Теж каже, що не хоче нікуди  їхати.

"Досить. Ми вже один раз переїхали з Криму, вдруге з Маріуполя, втретє з Металіста (район Покровська, що межує із Мирноградом, – УНІАН). Там уже дому немає, там вулиці вже немає! Пробиті всі дахи. Винесені усі вікна. Набридло бігати! Хоча... Хоча, може, й доведеться тікати. Але як? У мене тут мати, яка нікуди не хоче їхати, та тітка після інсульту. Ми питали якісь варіанти, пропонували поселити в якихось задрипаних селах", — розповідає переселенка.

Вона зізнається, що працює в пекарні, і поки є така робота, точно не думатиме про переїзд якомога далі від фронту.

До речі, у місті все ще працюють комунальні служби, вивозиться сміття. Крім того, досі на роботу виходять шахтарі.

Колишній шахтар, пенсіонер Васильович, скаржиться на життя, зізнається, що є "намітки", куди виїхати, але поїде, "тільки якщо притисне".

"Мені пропонують до Чаплиного виїхати. Але, знаєте, я хочу сказати вам чесно: "Вийдеш за двері — станеш бомжем". Все тут лишаємо. Виїхати — це один одяг взяти, і то все не візьмеш. Немає таких грошей, щоби найняти перевізників. Треба мати якусь силу, щоб усе кинути. Я ж стільки років у шахті працював, усе наживав і не хочу втрачати... Хоча, так, звичайно, страшно, що бахкає, літає. Сподіваємось, що наші хлопці нас відстоять", - розповідає чоловік. 

За нашими спостереженнями, мешканці Покровська вірять, хочуть вірити, що можна відремонтувати зруйновану нескінченними обстрілами інфраструктуру. 

Одна із жінок, яких ми зустріли, обурювалася: "Скільки можна без світла? Скільки можна без газу? Вибачте, хлопці, але ж ми не під росією! Чому таке ставлення до нас? Таке враження, що нас кинули спеціально для того, щоби ми виїжджали. Я – українка! Мої батьки приїхали сюди, на Донбас, підіймати шахти. Ми будували, садили все для життя. А тепер ми нікому не потрібні".

"Така тенденція, що чоловіків та дітей тягнуть звідси жінки"

Разом з тим, коли ми підійшли до свердловини з питною водою і поцікавилися, як давно її немає в кранах, то почули, що це питання другорядне.

"Чому в нашій країні немає програми з переселення? Чому не діє вона? Привозять на два тижні, а потім ви повинні звільнити спортзал (або ще можуть поселити у стайні). Кажуть: "Змотуйтесь! Треба наступних везти!". А куди змотуватись? Квартири здають по 15 тисяч! Як їх зняти пенсіонерам?!", - перебиваючи один одного, розповідають жителі Покровська.

Ми вирішили перевірити, чи справді у найближчому великому обласному центрі, Дніпрі, здирають з переселенців по три шкури. Знайшли оголошення – однокімнатна квартира за сім тисяч гривень. По фото — не нова, "бабусина", але є необхідний мінімум для життя.

"Але якщо вам потрібна квартира за таку ціну — поспішайте з переглядом. За один-два дні вони "улітають". 15 тисяч за однокімнатну квартиру — це дуже дорого, навіть 10 — дорого. І можна знайти варіанти ще дешевше, зараз є за п'ять тисяч кімната, але все ж таки краще, ніж у гуртожитку", - розповіла місцева рієлторка Ганна. 

В інших агенціях також підтвердили, що в середньому оренда однокімнатної — 8 тисяч на місяць, двокімнатної — 10-15 тисяч грн. Але до цієї суми потрібно додати комісійні, а вони можуть сягати й 80%.

Не можна сказати, що люди залишаються зі своїми проблемами один на один, бо взагалі не існує програм по евакуації. Приміром, поки ми були у Покровську, на телефон прийшла смс з контактами "гарячої лінії". Зателефонувавши по цьому номеру, ми запитали, як так куди можна виїхати. 

У відповідь нас запевнили, що вранці буде автобус до Павлограда, звідти йтиме евакуаційний потяг до однієї із областей на заході України. Там переселенців поселять або у гуртожитку, або у приватному секторі. Цю інформацію підтвердили й волонтери, які говорять, що досі є ті, хто готовий прийняти, віддати своє житло внутрішньо переміщеним особам безкоштовно. Але потенційні переселенці вже в таке не вірять.

"Ми дивимося на це ніби зверху, і не знаємо, як би самі повелися в такій ситуації. Люди пахали все життя на шахті, збирали копійка до копійки, втратили здоров'я, отримали інвалідність. І тут, на тобі — все, нема нічого. Вони вже зневірилися. І їм дуже важко пережити новий адаптаційний період, коли ти залишився без нічого", — розповідає лікар, волонтер, яка займається евакуаціями, Людмила Кривошапка.  

За її спостереженнями у такій ситуації швидше, рішучіше діють жінки: "Зараз така тенденція, що жінки чоловіків та дітей тягнуть звідси. Скільки сімей ми не вивозили, "рульовим механізмом" була жінка. Вона знаходила, хто вивезе, куди вивезе, як вивезе, за що вони будуть там жити, де отримають допомогу і так далі. Зазвичай, коли приїжджаєш, вона вже з дітьми сидить у машині, а чоловік їхати не хоче. І вона йому каже: "Сідай, поїхали"".

На жаль, пройти цей шлях, схоже, доведеться ще багатьом. Адже тенденції на фронті невтішні. Військові переконані, що навіть якщо російські війська не прориватимуться безпосередньо в Покровськ, то намагатимуться взяти цю агломерацію в "клешні", щоб мати виходи на шлях на Дніпро.