24 августа наша страна отпразднует 25-ую годовщину Независимости Украины. Исходя из этого, по инициативе лектора-методиста Центра «Українознавство» Светланы Гавриленко, сайт «06239.com.ua» запускает проект «Назустріч 25-річчю Незалежності України»
Важным этапом истории Украины стала Вторая мировая война, унесшая миллионы жизней, искалечившая судьбы не одного десятка миллионов украинцев. Кому как не очевидцу из числа патриотов говорить об этих трагических годах, потому следует обратиться к книге Левка Лукьяненко «Маршал Жуков в II-й світовій війні», но прежде чем рассматривать книгу необходимо узнать, кем же является ее автор.
"Страшні роки Другої світової війни залишили незагойні рани на тілі Української Нації. Правду про роль маршала Жукова у нищенні українців розкриває книга Левка Лук'яненка.
Нехай цей проект допоможе розчистити замулені криниці нашої історичної пам'яті, згадати, як насправді було все в тій страшній війні, свідком якої довелось бути Левку Лук'яненку (24.08.1928 р., с. Хрипівка, Городянського району, Чернігівської області) - юристу, правозахиснику".
В 1958 Левко Лукьяненко закончил Московский университет, а с 1958 по 1961 гг. - работал адвокатом на Львовщине.
В 1958 году основал подпольную националистическую организацию - Украинское рабоче-крестьянское сообщество.
В 1961 году Левка Григорьевича арестовали и приговорили к смертной казни, которую впоследствии заменили 15-летним тюремным заключением. После освобождения, в 1976 году, он поселился в Чернигове, где стал одним из основателей Украинской Хельсинской группы (УХГ).
В декабре 1977 года Лукьяненко вновь арестовали, а в июне 1978 года вновь приговорили к 10 годам тюрьмы и 5 годам ссылки. Был председателем Украинского Хельсинского сообщества и является главой Украинской республиканской партии.
Левко Григорьевич являлся нардепом Украины I, II, IV и V-го созывов. В 1991 году он был кандидатом на пост Президента, а в 1992-1993 гг. – Уполномоченным послом Украины в Канаде.
Этот человек с 1994 по 1996 гг., а также с 1998 по 2008 гг. был Главой Ассоциации исследователей голодоморов в Украине, а с 1995 по 1997 гг. – Президентом Украинской ячейки Всемирной лиги за свободу и демократию.
Автор книг «Сповідь у камері смертників», «Вірю в Бога і в Україну», «Не дам загинути Україні», «На землі клинового листка», «Народження нової ери» , «Маршал Жуков в II-й світовій війні», «Незнищенність», «Національна ідея і національна воля», «З часів неволі. Соснівка-7», «З часів неволі», кн. II, III, IV, V. «Де ти, доле України?».
Левку Лукьяненко присвоєно звание Герой Украины", - говорится в предисловии.
"Українці в цій війні були гарматним м’ясом, а позаяк у Москві на нас завжди дивилися з підозрою, то маршал Жуков від початку й до кінця війни з Німеччиною послідовно і завзято старався вбивати українців якомога більше. Верхом його українофобства був наказ, що він його підписав 1944 року разом з Берією, про примусове виселення всіх українців, які жили на окупованій німцями українській території, в «отдалённые края СССР» .
1943 року, коли німецька окупація на Чернігівщині змінилася російською, батька Левка Лук’яненка, як і всіх дорослих чоловіків села, забрали (силою) до Червоної армії. Ця Червона армія була російською армією: уніформа, статути і мова були російські, у ній плекали російські військові традиції, і Сталін у переговорах з Рузвельтом і Черчілем постійно вживав вирази «русские войска», «руський маршал Жуков», «русский генерал» тощо. Мобілізованих селян без жодного військового навчання, у своєму цивільному одязі через 2 тижні після мобілізації привезли на фронт біля Лоєва на Дніпрі, дали 1 гвинтівку на кілька чоловіків і по свіжому білому сніжку в сірих, чорних та інших темних піджаках кинули німцям під кулі. До села почали щодень надходити повідомлення про смерть, їх було все більше. Одного разу прийшло повідомлення про смерть 25 чоловік. Так російська імперія перетворила їх на гарматне м'ясо!, - именно так начинается повествование о тех временах, когда все украинское изничтожалось. - Наприкінці 1944 року і 16-річного Левка взяли до тієї ж армії зброєю захищати московські імперські інтереси, де він пробув до 1953 року. Тому потім Левку Григоровичу надали статус УБД".
Но его монолог - это монолог человека по-настоящему преданного своей стране:
«Мені жаль, що я змушений був так довго ходити в російській сірій шинелі, носити російську зброю, користуватися російською мовою і зміцнювати своєю участю в російській армії колоніальне ярмо на шиї України
Я заздрю воякам УПА. Вони воювали за свободу України проти німецьких окупантів, проти польських антиукраїнських сил, проти російських окупантів. Вони – справжні продовжувачі нашої славної Козаччини, їх не мобілізували до УПА силою. Вони самі йшли до неї, самі шукали собі зброю, присягали боротися супроти окупантів до загину й у разі безвиході воліли радше підірватися на гранаті, аніж здатися в полон. Вони – справжні лицарі й справжні сини України - ось хто має право гордо підняти голову й сказати: я захищав Вітчизну!.
Я, мій батько, сотні селян, які лягли трупом під Лоєвом на лівому березі Дніпра продовжили не козацькі традиції боротьби за волю, а традиції рабської покори, служіння чужим інтересам. Ця традиція – не та, якою можна пишатися. Вона народилася з національного рабства і його продовжувала. В умовах незалежності не її треба згадувати, а плекати натомість козацькі традиції і славити продовжувачів їх – вояків УПА!».
Тем не менее это далеко не все, это только начало восхождения украинцев на вершину Независимости Украины, о котором будет еще сказано и написано многое.